5 клас

МАЛОВИСКІВСЬКИЙ РЕЙД 8-ГО ОЛЕКСАНДРІЙСЬКОГО МЕХАНІЗОВАНОГО КОРПУСУ

У січні 1944 р. війська 2-го Українського фронту (командуючий — генерал армії І.С.Конєв) провели Кіровоградську наступальну операцію. Протягом 5-6 січня 7-й і 8-й механізовані корпуси 5-ї гвардійської армії (командуючий — генерал О.С.Жадов), здійснюючи наступ у напрямку на Грузьке, перерізали залізничну й шосейну дороги Кіровоград — Новоукраїнка. В той же час передові частини 18-го танкового корпусу 5-ї гвардійської танкової армії (командуючий – генерал П.О.Ротмістров) вийшли в район Новопавлівки, взявши під контроль дорогу Кіровоград – Рівне. У результаті цього були перекриті можливі шляхи відступу 10-ї моторизованої, 14-ї танкової і частково 376-ї піхотної дивізій, оточених у районі Лелеківки. Однак слід зауважити, що кільце навколо оточених ворожих частин не було достатньо щільним, оскільки стрілецькі з’єднання радянської армії не встигали за танковими і моторизованими корпусами. В ході наступних (7-8 січня) боїв частина оточених німецьких військ була знищена, врятуватися вдалося лише окремим ворожим групам, які відійшли у північно-західному напрямку…

Проаналізувавши результати дводенного наступу й оцінивши стан і можливість противника вести бойові дії, генерал армії І.С.Конєв 7 січня 1944 р. о 17-й годині 30 хвилин віддав оперативну директиву військам, яка уточнювала завдання арміям і корпусам щодо подальшого розвитку операції. 53-тя армія (командуючий – генерал-лейтенант І.В.Галанін) повинна була розвивати наступ на Новомиргород, а 5-та гвардійська армія, завдаючи головного удару, мала оволодіти Кіровоградом. 7-ма гвардійська армія (командуючий – генерал-лейтенант М.С.Шумілов) повинна була вийти на рубіж Карлівка (нині с. Крупське Кіровоградського району), Федорівка й завдати ворогові удару в південно-західному напрямку на Рівне.

Своє завдання отримав також 8-й Олександрійський механізований корпус, який діяв у складі 5-ї гвардійської танкової армії. Він зранку 8 січня 1944 р. мав провести енергійний наступ на Грузьке, а на кінець дня вийти в район Малої Виски.

Уже ввечері 7 січня 8-й мехкорпус, розбивши заслони 376-ї піхотної та 14-ї танкової дивізій, звільнив Грузьке, розташувавши тут свій штаб.

Командиру корпусу генералу А.М.Хасіну було доручено організувати наступ у глибокий тил противника в напрямку на Мар’янівку, Паліївку (нині села Маловисківського району) та Малу Виску.

Для проведення рейду була створена окрема корпусна (рухома) група у складі 66-ї, 67-ї (полковник К.Є.Андерсон), 68-ї (полковник М.Є.Мироненко) механізованих бригад, 83-го (полковник Г.М.Кушнір) і 139-го танкових полків при підтримці 116-ї танкової бригади підполковника Є.А.Юревича.

В цілому групу загальною кількістю приблизно у 20 танків та 400 бійців очолив заступник командира корпусу полковник М.Н.Крічман.

Незважаючи на те, що часу на підготовку рейду було обмаль, готувався він, за свідченням його учасників, досить ретельно. Зокрема було підготовлено запаси пального, боєприпасів та продовольства, розроблено варіанти бойових дій при зустрічах з німецькими військами та спеціальні цифрові сигнали для зв’язку, проведено партійні і комсомольські зібрання.

За словами одного з учасників маловисківського рейду: «Каждый танковый экипаж и экипаж самоходной артиллерийской установки запомнил, с кем конкретно взаимодействует, а мотострелки – на каком танке им предстоит действовать в качестве десанта. И это очень важно во всей подготовке рейда».

Перед корпусною групою 8-го мехкорпусу було поставлене завдання: діючи далеко у відриві від інших частин, бити ворога на марші, раптово з’являтися і громити на своєму шляху німецькі гарнізони, сіяти паніку, оволодіти Малою Вискою, де, перерізавши залізницю, позбавити ворога можливості підкидати підкріплення, техніку, боєприпаси, пальне й продовольство оточеним під Кіровоградом частинам.

Після завершення приготувань ввечері 8 січня група вирушила у глибокий тил німецької армії, в напрямку на Малу Виску. Ось як описав початок рейду у своїй книзі «Позывные наших сердец» Всеволод Павлович Шиманський, який брав участь у боях, будучи начальником зв’язку 116-ї танкової бригади: «…танкисты и десантники в белых халатах толпятся возле машин, вытянувшихся в походную колонну. Танки и САУ выкрашены белой краской. Я хлопотал возле автомобиля с радиостанцией. Это единственное средство связи подвижной группы с Большой землей… Подана команда выступать. Участники рейда быстро заняли свои места, и колонна тронулась. Впереди – походное охранение, возглавляемое командиром танкового взвода лейтенантом Ильей Яшиным… Выдерживая установленные дистанции, за охранением шли остальные подразделения нашей бригады, вслед за нами самоходные артиллерийские установки и другие подразделения…».

Через деякий час корпусна група вийшла у район с. Мар’янівки. Переправившись через р. Пойма, танки батальйону капітана М.С.Проценка спрямували удар в німецьку автоколону, що розташувалася на вулицях села, знищивши значну кількість ворожої військової техніки. Багато в чому успіху радянським солдатам посприяв момент раптовості. Оскільки, зупинившись у Мар’янівці, німці не очікували на можливу появу радянських військ. Навіть німецькі часові, за словами В.П.Шиманського, «вначале приняли нас за своїх».

Під час боїв за Мар’янівку радянським військам вдалось вчасно ліквідувати ворожий зв’язок, що дало можливість залишити знищення мар’янівського гарнізону без відома німецького командування. Внаслідок цього керівництвом групи було прийнято рішення негайно направити танковий взвод лейтенанта І.О.Яшина в напрямку с. Паліївки, за яким через деякий час мала вирушити вся корпусна група.

«К Палиевке подошли глубокой ночью (о 5-й годині. – Авт.). Километрах в двух от нее за склоном высоты остановились. С высоты можно было при луне различить и село, и маячившие вдали трубы двух заводов. Прогудел паровоз. Повсюду ни одного огонька. Село казалось вымершим. Но это лишь казалось. Разведчики доложили: в селе много автомобилей. Замечены часовые», – пише учасник рейду В.П. Шиманський.

В цей час у с. Паліївці був розміщений штаб 47-го танкового корпусу 8-ї німецької польової армії генерала Отто Велера. Загалом 8-ма армія у січні 1944 року складалась із трьох корпусів: 3-го, 11-го армійських і 47-го танкового. Останній був утворений 21 червня 1942 р. шляхом переформування з моторизованого корпусу. З 30 грудня 1943-го по 4 березня 1944 року командиром 47-го корпусу був генерал танкових військ Ніколаус фон Форман.

Наблизившись з північно-східного напрямку до Паліївки, керівництво корпусної групи прийняло рішення атакувати село. Для цього корпусна група була поділена на три частини. Перша та друга повинні були обійти село з двох сторін і завдати удару одночасно по Паліївці та Малій Висці. Третя частина, в свою чергу, мала наступати на село з фронту. Вогонь вони повинні були відкривати в останній момент.

Після того, як всі військові частини зайняли передбачені позиції, подали сигнал початку наступу. З фронту на Паліївку наступала 116-та танкова бригада Є.А.Юревича. «Выстрелы танковых пушек разорвали ночную тишину, в поселках взметнулись первые всполохи пожаров. Танки с десантом врывались на улицы, давили груженые машины. Горели и взрывались бочки с бензином и ящики с боеприпасами, ухали разрывы гранат, четко трещали автоматы и пулеметы. Застигнутые врасплох вражеские офицеры и солдаты выскакивали из домов и тут же падали, сраженные пулями».

Через багато років Всеволод Павлович Шиманський на сторінках своєї книги згадував про неймовірний скрегіт, який лунав під час бою й був спричинений тим, що танки старших лейтенантів В.Галушка, О.Мокроусова, М.Бобровицького, лейтенанта В.Сичугова нещадно давили розташовану на вулицях села ворожу техніку.

Штаб 47-го танкового корпусу був знищений, вдалося здобути цінні військові документи. Після цього завдали удар по залізничній станції у Малій Висці, де був знищений ешелон із зброєю.

Згодом за даними розвідки стало відомо, що у декількох кілометрах від Малої Виски розташований німецький аеродром. Командир рухомої групи полковник М.Н.Крічман прийняв рішення направити туди танковий загін, командувати яким було доручено капітану М.С.Проценку.

Через те, що німецький аеродром охоронявся зенітною артилерією, перед М.С.Проценком стояло завдання підійти до нього непоміченим, щоб не потрапити під вогонь зеніток, підготовлених для стрільби по наземних цілях. Робітниця з місцевого цукрового заводу Євдокія Кальноока визвалася допомогти танкістам, показавши зручний шлях до ворожого аеродрому. Саме завдяки її допомозі радянським танкам вдалося непоміченими підійти до аеродрому й знищити розташовану на ньому ворожу техніку.

У своїх спогадах В.П.Шиманський наводить фрагмент розповіді М.С.Проценка про його бойові дії на аеродромі: «С ходу уничтожили с десяток самолетов, а из пулеметов положили немало прислуги. Но и немцы по соседству с аэродромом не сидели сложа руки. Направили на помощь своим тяжелый танк и два бронетранспортера с пехотой. Конечно, это не могло серьезно помешать нам. Имея превосходство, мы разделались с ними и еще десятки самолетов растоптали. Когда покидали аэродром, сзади был красивый фейерверк! Горели самолеты, бензоцистерны, рвались склады с бомбами».

Принагідно зазначимо, що з 7 по 9 січня 1944 р. на аеродромі у Малій Висці дислокувалась авіаційна частина, в якій служив Е.Хартман – він вважається кращим льотчиком-асом (1400 бойових вильотів; 800 повітряних боїв; 352 збитих літаки) Другої світової війни. При цьому радянські аси І.Кожедуб (64 літаки) та О.Покришкін (59 літаків) за кількістю збитих літаків значно поступаються Е.Хартману.

Отже, після тяжких нічних боїв військові частини корпусної групи зайняли Паліївку та Малу Виску. Відразу після цього полковник М.Н.Крічман віддав командирам частин наказ активно вести розвідку, виставити дозори та влаштувати засідки на можливих напрямках наступу німецьких військ.

І справді, ворог досить швидко отямився. Поряд, у Новомиргороді, Тишківці та Капітанівці, розміщувалися декілька німецьких піхотних і танкових дивізій. У Злинці та Хмельовому були розташовані ворожі аеродроми, злітаючи з яких, німецькі літаки вже на ранок 8 січня розпочали масове бомбардування Малої Виски та Паліївки. Лейтенант В.П.Шиманський згадує: «С тоской поглядывали мы на небо, не теряя надежды увидеть свои самолеты. Но они не показывались… было нам не сладко. Над землей, дрожавшей от разрывов, стоял несмолкаемый гул. Свист осколков. Бомбы разметывали уцелевшие строения, корежили оставленную врагом технику. Начались пожары».

До кінця дня корпусна група зазнала тяжких втрат, частина військової техніки була виведена з ладу, а у танках залишилося лише по 30-40 літрів пального та по четвертій частині комплекту боєприпасів. Крім того група залишилася без зв’язку, оскільки під час німецького бомбардування одна із авіабомб влучила в автомобіль з радіостанцією.

Увечері 8 січня, приблизно о 23.00, біля села Паліївки приземлився радянський літак По-2, на борту якого перебували капітан Н.Г.Демченко (за іншими даними – В.Я.Дідковський) та офіцер зв’язку майор В.А.Лосєв. Останній передав наказ командуючого 5-ї танкової армії керівнику корпусної групи М.Н.Крічману про негайний відступ в напрямку на Мар’янівку.

Залишивши у Малій Висці і Паліївці прикриття, корпусна група перед світанком вирушила на Мар’янівку, де, зустрівшись з переважаючими силами ворога, змушена була зайняти оборону.

Протягом 8-12 січня 1944 р. радянські війська вели героїчні бої у Мар’янівці, зазнавши надзвичайно великих втрат. Ось як ці події описує їх учасник В.П.Шиманський: «За день (8 січня. – Авт.) бригада отбила девять яростных атак танков и мотопехоты. Над селом стоял несмолкаемый гул. Бомбежки следовали одна за другой… Кончались боеприпасы. Многие участники рейда погибли или были тяжело ранены».

Ввечері 8 січня полковник М.Н.Крічман вирішив направити командуванню 8-го механізованого корпусу (на той час штаб корпусу перебував у с. Грузькому) донесення про проведені бої, положення рухомої групи та можливі шляхи відступу за лінію фронту. Для виконання цього завдання, дорученого помічнику начальника штабу 116-ї бригади капітану В.Т.Федорову, був виділений окремий танк, яким командував лейтенант А.Дусенбаєв. Після 13-годинного переходу по тилах ворога радянський танк прибув у штаб 8-го мехкорпусу, де В.Т.Федоров доповів начальнику штабу генералу А.І.Білогорському про тяжке положення корпусної групи. Після чого начальник штабу повідомив, що у ніч на 9 січня вже був висланий літак з пілотом І.М.Пацулою, який доставив наказ командуючого корпусом А.М.Хасіна. Згідно з ним корпусна група мала до 19.00 зосередитися у колгоспі «Мар’яновському», де повинна розділитися на дві групи. Танки мали прориватися за маршрутом: переправа Мар’янівка – колгосп «Петровський» (нині с. Вись Маловисківського району) – Андріївка, а піхотні частини: колгосп «Мар’янівський» – південна окраїна Мар’янівки – колгосп «Петровський» – Андріївка. У с. Андріївка обидві групи повинні були з’єднатися й вийти до с. Катеринівки Кіровоградського району.

Вихід корпусної групи за лінію фронту був надзвичайно тяжкий, про це, зокрема, свідчить розповідь В.П.Шиманського: «В стороне от того места, где должны прорываться танки, вдруг началась стрельба. Это демонстрация, предпринятая с целью ввести в заблуждение врага. Пока противник разбирался, что к чему, наши танки по переправе двинулись на прорыв. Наша пешая группа в это время скрытно по кустарнику направлялась вдоль речки Пойма. Впереди пробиралась разведка… Многие из нас без шинелей, в одних телогрейках. Несмотря на глубокий снег и страшную усталость, двигались довольно быстро… Шли воины, готовые в любую минуту дать последний, решительный бой!».

Рано-вранці 13 січня корпусна група, покинувши тили німецької армії, вийшла за лінію фронту й з’єдналася з основними силами 8-го механізованого корпусу, частини якого розташовувалися південніше Грузького.

За даними дослідження «Дорогами побед: боевой путь 5-й гвардейской танковой армии», корпусна група під час маловисківського рейду знищила 10 складів з військовим майном та продовольством, 500 автомобілів, 20 танків, 25 бронетранспортерів, 10 гармат, 300 мотоциклів, 3 ешелони на залізничній станції у Малій Висці, 1000 велосипедів і приблизно 1000 німецьких солдат та офіцерів.

У повідомленні Радінформбюро від 13 січня 1944 р. зазначалося, що «советский моторизованный отряд прорвался во вражеский тыл. Стремительно продвигаясь вперед, наши бойцы на одном из аэродромов сожгли 40 немецких самолетов».

За іншими даними, під час рейду було підбито 13 ворожих танків та знищено до 400 німецьких солдатів і офіцерів.

У той же час корпусна група втратила майже половину техніки та особового складу. Лише у Мар’янівці загинуло 237 солдатів та офіцерів. Недарма безпосередній учасник рейду лейтенант В.П.Шиманський, описуючи ці події, зазначив, що для 116-ї танкової бригади за весь період військових дій у складі 8-го механізованого корпусу на 2-му Українському фронті маловисківський рейд був найтяжчою воєнною операцією.

Борис ШЕВЧЕНКО,молодший науковий співробітник обласного краєзнавчого музею.

Шевченко Б. Героїзм і трагедія: Маловисківський рейд 8-го Олександрійського механізованого корпусу // Народне слово. – 2013. – 17 січня. – С. 7